АТО Події Україна

Подивіться на його посмішку.. Вона житиме лише на світлині.. Бо вчора Андрійка закопали в сиру землю, мама поховала дитину, дружина – чоловіка, Україна – кращого свого сина..

Подивіться на його посмішку. Від її чистоти починає боліти серце, і біль цей біжить по щоках, капаючи солоним розпачем та відчаєм, тому що посмішка ця залишилась тільки на світлині, що зараз перед вашими очима.

Лікарі зробили все можливе, але поранення було надто важким. Лікарі зробили все можливе, але стояли потім на колінах люди та кидали на дорогу квіти перед автівкою з табличкою “200”. Лікарі зробили все можливе, але були безсилими й вони, і той фатальний сімнадцятий день листопада виявився останнім для цього молодого солдата.

Андрій Омелянович Добровольський народився 11.12.1996 року у селі Тустань Галицького району Івано – Франківської області.

Після школи хлопець отримав фах машиніста в Івано – Франківському професійному політехнічному ліцеї, який закінчив у січні 2016 року.

Незважаючи на молодий вік, Андрій Омелянович був буквально наповнений різноманітними талантами. Він писав красиві вірші, з-під його руки виходили напрочуд чудові малюнки, займався альпінізмом. Любив свій мотоцикл, любив природу та тварин, любив рідних (батьків, дідуся з бабусею, брата з сестрою, хресних та двоюрідного братика) та до нестями любив свою молоду дружину, з якою хотів прожити все життя та якій повністю віддав своє серце.

Знаєте, так би все й було. Були б прогулянки удвох по жовтому кленовому листю. Були б ті таємні погляди очі в очі, що існують лише між закоханими. Були б довгі розмови про все на світі, були б хвилини мовчання, були б роки повної гармонії. Було б довге життя разом та щастя, побудоване спорідненими душами.

Війна зруйнувала все.

Бажання стати на захист України у нього було виваженим, обдуманим та зумовленим усвідомленням необхідності захищати свою країну та близьких.

12.02.2016 року він підписав із ЗСУ контракт. Після проходження навчання на полігоні у Старичах, був доправлений до зони бойових дій.

Солдат, командир бойової машини 2-ї роти 8-го окремого мотопіхотного батальйону 10-ї окремої гірсько – штурмової бригади.

Півроку пробув у Красногорівці, а в листопаді 2016-го вийшов на ротацію та до травня цього року знаходився у Ценжіві Івано – Франківської області, звідки знову виїхав на війну. 11 жовтня приїхав додому у 30-денну відпустку. У свою останню відпустку у житті, адже за 7 днів після повернення на Схід його не стало.

Загинув 17 листопада об 11.30 в районі села Троїцьке Попаснянського району Луганської області внаслідок кульового поранення голови, отриманного під час обстрілу наших позицій з великокаліберних кулеметів. Хлопця негайно доставили до лікарні Попасної, але реанімаційні заходи не дали результату, і за годину Андрій помер.

Похований 21 листопада у рідному селі. У нього залишились батьки, брат, сестра та дружина.

Важко писати “загинув”. Важко писати “похований”. Душа відмовляється вірити, що 21-річні молоді та повні сил чоловіки лягають у землю, залишаючи по собі лише спогади та свої чарівні посмішки, назавжди закарбовані на світлинах.

Живіть, люди. Живіть спокійно у своїх містах та селах, які не зачепила війна. І раз вам дано дихати, то дихайте на повні груди. Тільки не забувайте ціну, яку за це заплатили солдати, яких іноді виносять на ношах з холодного далекого нуля.

джерело

Загрузка...

Post Comment