АТО Блоги Події Україна

Коли темношкірий Стів прийшов записуватись до українського війська, то увесь військкомат збіг, щоб на нього подивитися. Неймовірна історія незвичайного воїна з гарячим українським сецем

5527_p_15_img_0001

РЕПЕР

А що тут дивуватися? Народився Стів у Луганську. Тут, посеред степу, як кажуть, закопано його пуповину, зрештою, ця земля такого ж кольору, що і його шкіра. «Україна — це наш дім!» — співав він реп ще до того, як почалася війна, в наповнені ненавистю до нього очі земляків, які кликали Путіна на Донбас.

Композиція «Ні війні!» з’явилася в цього юнака раніше, ніж спецпризначенці російського ГРУ під командою Гіркіна захопили відділення міліції у Слов’янську і влаштували терор у місті. Тоді ніхто ще не вірив, що почалася найпідліша в історії України війна, яку назвуть гібридною. А коли хто й вірив, то казав: «Це не наша війна». А Містер Стів, один із небагатьох луганчан, кричав про неї на весь Інтернет.

Відтоді минуло більше трьох років. І ось ми сидимо на березі водосховища неподалік від війни. Містер Стів, вистукуючи по закамуфльованій кевларовій касці, наспівує мені речитативи про те, чому йде ця війна. Спочатку голос виводить: «Ще не вмерла…», а в кінці ствердне: «Ми переможемо, усе переживемо». І, звісно, лунає гасло «Героям слава!» А між цими фразами — ціла епоха в її луганському вимірі — страшна і незбагненна у своїй недолугості.

А відлуння співу Стіва ще летить над водою до протилежного берега. Він спостерігає, як хвилі стають дедалі більшими, збивають, як у міксері, брудну піну й підносять її на гребінь, але не перестає вибивати по касці, як по барабану репові ритми.

ПІНА

Війна також підняла з дна чимало бруду, зокрема маргіналів, які були нічим, а отримавши автомати, здобули і владу. Та й не лише їх. Опорою сепаратизму стали й ті, які за минулої влади жили з хабарів, а тепер боялися втратити привілеї.

Серед отієї всієї піни товаришів Стіва не було. Расисти й ті, хто називав його в Інтернеті «гаркавим байстрюком» за його проукраїнські пісні, подалися воювати на боці «ЛНР». Однієї ночі ці люди прийшли по нього з братом, викрали хлопців й повезли «на князя Ігоря». За п’ятнадцять кілометрів від Луганська неподалік від Сіверського Дінця стоїть пам’ятник герою «Слова о полку Ігоревім». Там полонених тримали в підвалі, вхід до якого накрили іржавим залізом, а зверху клали холодильник, аби в’язні, більшість яких потрапили сюди лише тому, що розмовляли українською, не втекли. Коли здіймався вітер, залізо так грюкало, що вночі не вдавалося ні на хвилинку заснути. А вранці сонних, знесилених в’язнів вели на допити.

Спочатку він найбільше боявся чеченців. Та ті мовчки й похмуро водили бранців на допити й не чіпали полонених. Московські найманці й «свої ополченці» були страшні. Вони штрикали його ножами, били по голові, ребрах і нирках. Казали: «Зізнавайся, що ти коригував вогонь «укропів». Хіба то співпадіння, що обстріли починалися саме тоді, коли ти, замурзяко, виходив на вулицю…» Те, що катували його, хлопець міг ще якось зрозуміти. А от навіщо мучили брата, який навіть муху не скривдив, був пацифістом. Після допитів їх знову відправляли до підвалу, за яким наглядали двоє вартових…

УТЕЧА

…На шостий день полону брата вивели на допит, після якого він не повернувся. Їх роз’єднали, аби поодинці схилити вступити до «ополчення». Уявляєте, як би на радощах репетувала російська пропаганда: «Двоє темношкірих братів воюють за Новоросію, бо в фашистській Україні з них знущаються». Стів відразу відмовився: «Що хочете робіть, але ні воювати за вас, ні зніматися в пропагандистському відео я не буду».

— Я добре розумів, — каже хлопець, спостерігаючи у воді, мов у мутному дзеркалі, як сонце продирається крізь хмари, — що нас використають і як свідків пристрелять. Говорив це і брату, обіцяв придумати, як утекти. Тому вони нас і розлучили. Більше ми не бачилися.

Через шістнадцять днів першого полону в’язням вдалося втекти. Тоді саме почався наступ української армії. Зчинився безлад, яким полонені й скористалися. Вартові втекли, «оружейка» залишилася без охорони. Вони запаслися бронежилетами і попростували через мінне поле в напрямку Миколаївки. Іншого шляху для втечі не було. Тоді здавалося, що краще вже підірватися на міні, ніж повернутися до катівні. Вони шкандибали по мінному полю, ледве переставляючи ноги під небом, в якому вили «гради».

Проте на волі втікачі пробули недовго. Вже коли перейшли поле, сіли відпочити та почали мріяти про купання в річці й чисті сорочки, з кущів вийшли найманці, що причаїлися в засідці, й наказали лягти обличчям до землі.

Другий полон був недовгим — дві з половиною години. Знову почалася стрільба, а охоронець виявився неповоротким, товстезним, його обтяжував бронежилет, а ще був обвішаний зброєю, як новорічна ялинка. Бранцям вдалося вислизнути.

Наші спочатку прийняли їх за російських шпигунів. Урятував командир блокпоста, який виявився шанувальником репу, бачив відеокліпи Містера Стіва…

Про втрату брата Стів дізнався в листопаді 2014-го. Подзвонили з того боку й повідомили, що родича відключають від апарата штучного дихання. День його народження сепаратисти обрали для повідомлення, мабуть, не випадково. Хотіли дошкулити Стіву, який не зрадив Україні. Мати, яка ховала сина, перед тим, як труну накрили віком і забили цвяхи, намацала на його тілі дві дірки: у голові й навпроти серця.

Після смерті брата, якого дуже любив, та всіх поневірянь Містер Стів, що має вразливу душу артиста, довго оговтувався, а згодом зважився підписати контракт із ЗСУ. Обіцяв же братові воювати із сепарами. Опанував у навчальному центрі військову спеціальність і став у протитанковому взводі окремого мотопіхотного батальйону навідником СПГ. Він хоче воювати за Україну, за рідну землю кольору його шкіри і помститися за брата. Хоче воювати, тоді як багато чоловіків, які називають себе патріотами, подалися на заробітки в ближнє зарубіжжя.

…Дивлячись на Стіва, я впіймав себе на думці, що у такому екіпіруванні, якби ще хлопцю в руки М-16, він був би викапаний чорношкірий американець із легіону НАТО, яким лякає місцевих люмпенів російська пропаганда. Але ж він до нутра кісток українець. Коли ми порівнялися з озброєними хлопцями, які йшли нам назустріч, Містер Стів привітався із ними:

— Слава Україні!

— О, бачу, синку, що ти не москаль, — посміхнувся у відповідь кремезний боєць, схожий на козарлюгу, а вже потім додав: — Героям слава!

джерело

Загрузка...

Post Comment